Україна – це дивна країна. Інтерв’ю з Оліасом Барко


На ОМКФ я радо поспілкувалася з жвавим франко-бельгійським режисером Оліасом Барко, який героїчно взявся реалізовувати один з перших наймаштабніших проектів української копродукції із західними країнами – фільм під назвою «Поліна».
Про Україну, Одесу, про роботу і натхнення говорили і сміялися ми з Оліасом.
- Дуже дякую за те, що Ви знайшли час для інтерв’ю. Я так розумію, що Ви вперше відвідали Україну під час презентації на ОМКФ свого фільму в 2011 році? Що нового ви для себе відкрили під час цього візиту?
– Так, це дійсно так, до того часу я зовсім нічого не знав про Україну. Раніше в Європі було таке враження, що Україна – це десь далеко, про неї мало що було відомо. На жаль, лише під час Революції (Революції Гідності 2013) року в європейській пресі вперше активно прозвучало те, що Україна – це самостійна країна. Коли я їхав до Одеси, і розповів про це своїм друзям, вони вигукнули: «О, чудово, ти їдеш до Нью Йорку!», адже в Нью-Йорку є маленький квартал Одеса. Тож, коли я вперше сюди приїхав, мені здавалося, що я приїхав до Росії. До відвідання Києва, у мене було чітке враження, що «Дінамо» – це російський футбольний клуб.
Тож, багато чого я дізнався про Україну та українську культуру, після приїзду до Одеси. З фільмів, які я побачив на фестивалі, від людей, з якими зустрічався тут, я склав враження про самобутність України. Саме тут я дізнався, хто така Анна Київська і Дюк де Рішельє, який був губернатором Одеси. Це цікаво, ми не усвідомлюємо у Франції, що у нас є такі тісні зв’язки з Україною. Адже Анна Ярославівна, донька Київсього князя Ярослава Мудрого була єдиною правлячою королівою Франції, єдиною жінкою в історії Франції, яка правила країною. І саме завдяки фестивалю, я дізнався все це. В іншому випадку, я просто не приїхав би до України і не зміг би зараз Вам розповідати тут щось схоже на уроки історії. Одеський кінофестиваль допоміг мені стати розумнішим в очах моїх друзів, адже я тепер розповідаю їм про королеву Анну. Тепер я знаю історію України, навіть краще, ніж історію Францію. І можу, навіть, викладати (сміється).

Оліас Барко

Фото http://cineuropa.org/imgCache/2014/03/04/1393930081158_0570x0342_1393930173207.jpg

 – Яке враження у вас склалося про українського глядача під час візиту, він якось відрізняється від того, якого ви бачили в інших містах?
– Коли я приїхав до Одеси, я відразу ж потрапив до чудового, неймовірно елегантного Оперного театру, де було відкриття. І що мене найперше вразило з того, що я побачив – це публіка на Потьомкинських сходах, де було близько 10 000 людей. Це було неймовірно. Особливість української аудиторії в тому, що вона дуже рецептивна, відкрита до сприйняття. І ОМКФ відрізняється своєю відкритістю для публіки. В Каннах проблема в тому, що ¾ зали відразу заброньовані під професіоналів, які мають відношення до кіно. Решта залишається для публіки. Тут, в Одесі, глядачі активно відвідують покази на пленерах і в залах, що говорить про те, що кіно живе. Для мене приємним є той факт, що на Одеському фестивалі ти завжди перебуваєш у контакті з аудиторією і це – чудово, адже фільми знімаються як раз для глядача. Мій фільм «Убий мене будь-ласка» показували на Ланжеронівському спуску. Там було близько 1 000 глядачів. Це було неймовірно. Ніде і ніколи я не відчував такого – тисячі людей сміються в один і той самий момент, лякаються в один момент. Для мене це було чимось визначним, хоча цей фільм і об’їхав близько 40 фестивалів по всьому світу.
- Ви, певно, багато спілкувалися з українцями, які враження склалися про наших людей?
– Не зважаючи на надскладні економічні та політичні обставини, в яких зараз живуть мешканці України, люди, в порівнянні з Францією, люди ніколи не жаліються. Наприклад, коли ви приїжджаєте до Парижу в аеропорт Шарль де Голь, сідаєте в таксі, в шикарний мерседес. І ось весь шлях з аеропорту до місця прибуття, водій буде постійно жалітися, на все: на Францію, на емігрантів, на свою дружину, на свого сина, потім знов на країну. Він висадить вас біля ресторану. До вас підійде офіціант, дуже неприємний. І він теж почне жалітися, на місто Париж, на свою країну, на свою дружину, на свого брата. Це правда. Люди у Франції звикли жалітися, особливо в Парижі. І от це і відрізняє Україну від Франції. Тут я зустрів дуже різних людей, з різним матеріальним статком – від дуже бідних, до дуже багатих. Вони ніколи не жаліються. Наприклад, у Миколаєві я приїздив до невеличкої хатинки, до бабці, яка взагалі немає грошей. Спочатку, я мав лишатися там на один день, але це виявилося таким раєм, що залишився у неї на три дні. Я там відчув неймовірний спокій. Ось ця бабця живе, може, на 100 доларів в місяць. Це вартість одного блока цигарок у Франції. Так от, я ніде не почувався таким радісним і таким щасливим, як в тому місці.
Звичайно, я не буду узагальнювати до всіх людей, які живуть в Україні, але мені поталанило, і в Одесі і у Києві я зустрічав дуже доброзичливих людей. Я, навіть, купив дачу біля Києва і вирішив зняти фільм тут в Україні.

Polina Pechenenko_Olias Barco_(c)FILM UA _ Wild Tribe Films

http://film.ua/uploads/assets/files/Polina%20Pechenenko_Olias%20Barco_(c)FILM%20UA%20_%20Wild%20Tribe%20Films(1).jpeg

 – Наскільки я зрозуміла, Денис Іванов (засновник компанії «Артхаус Трафік») і його дружина Марина дуже допомогли Вам організувати зйомки вашого нового фільму «Поліна» в Україні?
– Денис Іванов мені як брат (сміється). Почнемо з того, що саме Денис обрав мій фільм для показу на фестивалі у 2011 році. Так як він тоді був генеральним директором. Відтоді ми почали дружити. На настурний рік, у 2012 я був запрошений на Фестиваль, як член жюрі. Відповідно, ми здружилися ще більше. Ми вирішили разом поїхати до Карпат разом з нашими дітьми, каталися на каное, спали в наметах, купалися у водограях. Дійсно, саме Денис пропонував мені знімати фільм в Україні. Але, саме після того, як я зустрів випадково Поліну у кіностудії, я прийняв рішення робити кіно з нею і розповів про це Денису, після чого ми почали домовлятися з компанією FILM.UA.
Денис – це, справді, неймовірна людина. Я не знаю, як йому вдається працювати з 24 годин усі 26. Денис і Марина – це дві людини, які роблять неймовірно багато для кіно-індустрії країни. Мені, навіть, інколи, здається, що вони – не люди, а прибульці, які під масками приїхали на Землю для того, щоб тут працювати (жартівливо сміється).
Денис пропонував зробити пост-продакшн на FILM.UA для іншого бельгійського проекту, тому я і приїхав на студію, щоб подивитися на неї. І ось, рапотово, я зустрів янгола з блакитними очима – Поліну, можливо, вона, до речі, з тієї ж планети, що і Денис Іванов. Вона була в літньому кіно-таборі з групою дітей, але серед них усіх, я звернув увагу тільки на неї. Вона пронизала мене своїм блакитним поглядом. Хоча, насправді, можливо мені здалося, і вона дивилася на продавця морозива. Розумієте, для того щоб створити фільм, мені потрібно відштовхнутися від чогось, натхнення, часто, приходить через людину. Чому вона, я не зрозумію, я просто не можу цього пояснити. Але, коли я її побачив, то усвідомив, що я зроблю все, щоб зняти фільм з її участю. Коли виявилося, що вона все ж таки дивилася не на мене, а на продавця морозива, то я вирішив, що настурпний свій фільм я зніму про продавця морозива (сміється).
 – Це ж треба ще мати велику сміливість знімати фільм в Україні, яка по перше – не є флагманською країною з т.з. технічної підготовки до масштабних зйомок, по друге є країною, де йде війна. Як на мене, це такий ваш героїчний вчинок режисера, який вирішив знімати і робити все тут.
– Перш за все я хочу сказати, що не дуже згоден з вашим першим твердженням. Адже один з найбільш гучних фільмів, «найкращий фільм», на думку Variety, фільм, який отримав 3 премії на Канському кінофестивалі, який зібрав близько 50-60 премій на фестивалях по всьому світі, це фільм «Плем’я», це – український фільм. Також, моя українська команда на зйомках – це дуже професійна команда. Чесно, кажучи, що стосується техніки, то це та ж сама техніка, як і всюди.
«Поліна» виграла пітчинг держкіно, що дозволяє нам фінансово закінчити цей фільм. Усі техніки були на рівні. Але є відмінність людей тут – це активність, жива енергія під час роботи, яка не завжди є у моїх колег у Франції.

http://vogue.ua/uploads/article/fb9/ab6/a47/566aa47ab6fb9.jpeg

http://vogue.ua/uploads/article/fb9/ab6/a47/566aa47ab6fb9.jpeg

– Стосовно війни, дійсно, було трохи складно вмовити людей, західних акторів, приїхати їх сюди, в країну, де відбуваються військові дії. Їм доводилося пояснювати, що Київ це не Донецьк. І я трохи вже почав божеволіти. Я розповідав, що це близько 2 000 кілометрів від військових дій, пояснював, що якщо б почалася війна у Києві це вже була б світова війна. Аргументом стало те, що зараз люди не можуть відчувати себе захищеними ніде, а ні в Парижі, ні в Нью-Йорку. І це було вдвічі складніше особливо з французькими акторами, адже в Парижі в момент зйомок мого фільму відбулася терористична атака. Так як актори захищені своїми агентами, це дуже ускладнювало ситуацію. Але, тим не менше вони всі приїхали. І в результаті, всі вони, як і я в свій час, відкрили те, що «Динамо» це — українська команда. І я побачив у них себе 5 років тому, коли проїжджав повз стадіон «Динамо» у Києві. Вони були щасливі приїхати до України. І це дуже добре з т.з. економіки, з точки зору фінансування українського кіно-бізнесу, адже ми створємо зв’язки між Україною та Європою у кіноіндустрії. Так, тоді відбулися зустрічі і розмови з приводу подальшої копродукції з Україною. Навіть, якщо це маленький камінчик у великій справі – це дуже важливо.
Зараз я спілкуюся з міністром культури Бельгії для того, щоб запустити копродукцію України і Бельгії на постійній основі. 3 боку України – це буде договір, з приводу якого пройде голосування у Бельгії і так само відбудеться в Україні. Проблема в тому, що, наприклад, фільм «Поліна» є бельгійско-українським. Він не вважається європейським, тому що немає договору про копродукцію, адже Україна не є в складі ЄС. Розумієте, для прокату фільму потрібна така ж сама віза, як і для людини, яка подорожує Європою. І, на жаль, я засмучений, адже це тягне за собою додаткові витрати. Так, бельгійський телевізійний канал може транслювати такий фільм лише в тому випадку, якщо він має європейську візу. І фільми з бельгійською візою можуть отримувати допомогу від держави. Так само це спрощує прокатні умови. Без візи процес не рухається. Тому я дуже активно беру участь у цьому напрямку, адже набагато більше людей з часом зможуть приїжджати до України і знімати тут кіно, яке буде отримувати європейські візи. Для мене «Поліна» – це експерементальний міжкультурний проект.
 – Дякую за велику роботу. Сподіваюся, що це спроститься з вступом України до ЄС.
Вже є вільне місце, адже Англія вже пішла (сміється).
 – Коли очікувати фільм? На якому етапі знаходиться процес продукції? Чи впливає законодавчий процесс на строки виходу фільму?
Що стосується договору про спільну копродукцію, це станеться не раніше ніж за рік, ми цього не чекатимемо. Ми зараз закінчуємо монтаж та готуємося до 4 місяців підготовки графіки. Ми плануємо завершити фільм до Берлінського кінофестивалю. «Поліна» вийде на екрани весною. Я керував роботою франко-бельгійської команди під час зйомочного процесу, що ж стосується графіку підготовки спецефектів, у мене ніколи не було такого масштабного проекту, тож я не маю жодної уяви, який студія запропонує нам опис для даної роботи. Це, між іншим, те питання, яке я задав собі сьогодні в душі – чи вони вже почали? (сміється).
- Як щодо контрактів? Це могло б суттєво допомогти.
Такі контракти – це як шлюбні контракти, вони працюють допоки є любов, коли кохання більше немає… (сміється)
Тоді і тут проявляється ваша велика відвага і довіра.
Я довіряю передовсім, Денису Іванову, тому що це він в першу чергу комунікує з компанією FILM.UA. Фактично, він є посередником між мною і ними. Я можу відкрито ще раз підкреслити, що я б ніколи не розпочав зйомки фільму в Україні, якби не Денис. До речі, досить про Дениса, адже ми забуваємо про Марину (дружину Дениса). В Україні дівчата працюють і потім дівчата сидять позаду своїх чоловіків, як наприклад ситуація з президентом та його дружиною на футбольному матчі. Хоча, на справді, тут усю роботу виконують жінки, це дуже дивна країна, з цієї точки зору.
 – А у Франції хіба не так?
– У Франції, маленький ляпас чоловікові і той стає на своє місце. Француз, він як півень (жартівливо показує півня), багато галасу, а потім маленький ляпас і все (сміється). Подивіться на цю фотографію. Український президент Порошенко на футбольному матчі і позаду нього сидить його дружина. Ніколи ви не побачите Обаму з дружиною, яка сидітиме позаду. Ані Оланда. Навіть, якщо вона не його дружина, а коханка, вона ніколи не сидітиме позаду. Ви знаєте цю фотографію? Місячної давності. Подивіться обов’язково.
На цьому ми мали закінчувати наше коротке інтерв’ю з Оліасом, я побажала йому успіхів у завершенні роботи над фільмом.
Сказати що я неймовірно чекаю на перегляд цієї кінострічки, це – нічого не сказати. Сподіваюся, ми всі будемо вражені високим рівнем майстерності спецефектів і будемо пишатися, що вони мають відчизняне походження.

 

Записала Вікторія Прокопчук

 

 

 

 

 

 

Оставьте комментарий

Ваш email не будет опубликован.

Достигнут лимит времени. Пожалуйста, введите CAPTCHA снова.