Цей голод був здебільшого викликаний, власне, самими органами влади…


Це рядки зі звіту Одеського консульства Німеччини за 1933 рік. Кожної четвертої суботи листопада Україна відзначає День пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років. До страшних роковин Верховна Рада України в цьому році закликала весь світ визнати Голодомор геноцидом українського народу. Дійсно, ця глибока трагедія унесла мільйони життів, змінила етнічний склад українських земель і відсоток жителів сел і міст, викосила тисячі населених пунктів. Пройшовся катком штучний голод і по Одещині. Кандидат історичних наук Едуард Петровскьий розповів про наслідки і страшні підсумки Голодомору в нашому регіоні.

Смерть і канібалізм
Як підкреслює історик, в 1933-му році, коли голод досяг апогею, показник смертності в деяких селах складав до 90% населення, траплялись випадки канібалізму. Так, в інформаційному таємному листі секретаря Любашівського райвиконкому Одеської області від 23 березня 1933 року зазначалося, що по району зареєстровано 2071 випадок опухання на ґрунті голоду і 737 смертельних випадки з цієї ж причини. Мала місце низка випадків знаходження трупів на дорогах і в селах, які не зуміли ідентифікувати, також встановлені випадки людоїдства. В подібному таємному листі по Велико-Олександрівському району Одеської області від 28 березня 1933 року уповноважений обкому КП(б)У відмічав, що ступінь ураження голодом надзвичайно високий. Так, по Архангельській сільраді цей показник досягав 80-90% населення, а по Н-Дмитрієвській, В-Олександрівській, Старосільській, М-Олександрівській ураження голодом складало 50-60% населення. Уповноважений вказував, що обстежені сільради належали до так званої вибірки, взятої щоб визначити ступінь ураження по району.

golodomor-karta

Міграція як спосіб виживання
Особливо постраждали від голоду діти. Щоб урятувати їх від смерті, батьки намагалися вивезти їх до міст, щоб залишити на вокзалах, біля лікарень, державних установ, а то й просто на вулицях. Лише за січень 1933 року з Одеської області виїхали кілька тисяч сімей і окремих громадян. Це відбувалося попри введення владою паспортизації і прописки. Епіцентрами групового виїзду селян були Володимирський, Снігурівський і Добровеличківський райони Одеської області, а також Ананіївський, який у той час належав Молдавській АМСРР. Так, в Добровеличківському районі за декілька днів виїхало 150 родин, а в Снігурівському районі протягом грудня 1932 року виїхало 340 родин. Про масові виїзди селян під час ярої насіннєвої кампанії свідчать численні повідомлення з місць до республіканських партійних органів про вихід колгоспників з колгоспів та плинність робочої сили. У цих повідомленнях відзначалося, що з деяких сіл, наприклад Михайлівки Володимирського району Одеської області до промислових центрів мігрувало 70% працездатних чоловіків і 15% жінок.
1933 року міста України були переповнені сільськими жебраками. Робітник одержував по картках 800 грамів, а інколи 1 кілограм хліба, інші категорії працівників – значно менше. Під час голоду в Одесі працівники одержували по фунту чорного хліба на одного працівника, півтора фунта пшона на місяць і три-чотири сухі тарані. В Одесі говорили: «Їж тараньку, пий водичку та виконуй п’ятирічку». У той час, коли мільйони людей в Україні голодували, до Одеського порту день і ніч везли зерно і гнали худобу. Кожен день від пристаней відходили по три-чотири іноземні пароплави з мороженим м’ясом, маслом, забійною птицею. У місті замість тарані стали видавати на місяць по півтора фунти синьо-зеленої конини. Припортова дітвора тоді співала: «Телятинку, курятинку буржуям віддамо, а кінноту Будьонного ми самі поїмо». Дешевим зерном з України в Німеччині і Англії годували коней і худобу.

Радянська влада знову запустила каральну машину
На всіх іноземних пароплавах спостерігалось немало випадків жебрацтва з боку одеситів: багато вантажників збирались біля кухні і просили у кухаря рештки обіду. Офіцер з італійського пароплава «Діана» на Новий рік дав вантажникам корзину з харчами (хліб, вино, ковбаса), на яку ті жадібно накинулися. Ситуація ледве не дійшла до бійки. На грецькому пароплаві вантажники крали макуху, цілували руки, коли їм давали хліб, накидались на об’їдки. Обговорюючи ці факти, партійні органи побачили їх причину в засміченості складу вантажників класово ворожими елементами, недостатнім розгортанням політико-виховної роботи серед них, відсутністю необхідної класової пильності. Постановою обкому передбачалися заходи по скороченню контингенту отримувачів хлібних карток, за рахунок утриманців, службовців, прогульників, а також осіб, які відмовлялися від роботи.
Після чисток в обласному і районних комітетах партії, на відповідальні посади призначалися особи, які, знаючи досвід своїх попередників, намагались будь-що виконати поставлені перед ними завдання. Весною 1933 року новим секретарем Одеського обкому став присланий з Криму Є. І. Вегер. Враховуючи його попередній досвід вважалося, що така особа суттєво посилить позиції радянської влади на Одещині. Дійсно, уже в перші дні роботи він заявив: «Багато хто вважає, що причини труднощів в селах: відсутність посівного насіння і т.д., – це тому, що насіння забрали під час хлібозаготівель, тому що хлібозаготівлі перенапрягли і т.д. Це контрреволюційне базікання, яке нічого спільного з реальністю не має».
Влітку 1933 року Одесу відвідав А. Мікоян, у виступі якого на бюро обкому відмічалося безвихідне становище міських кустарів, міщанства, єврейської бідноти. Особливі труднощі переживали спецпоселенці. Цих людей вивезли з Середньої Азії цілими поселеннями, ймовірно, з метою зламати опір колективізації. Вони були змушені працювати в бавовняних радгоспах області. Однак жодних житлово-побутових умов, а інколи й роботи не було. Не знаючи мови і опинившись в нових умовах, вони особливо сильно потерпали від голоду. Комісія, яка їх відвідала, відмічала масові захворювання і смертність на ґрунті голодного виснаження, відсутність житла, загрозу виникнення епідемій внаслідок відсутності водопостачання, місць для скидання відходів. За січень-березень 1933 року померли 284 спецпоселенця.

golod1

Голодуючим допомагали іноземці, а потім голодуючи «відмовились» від «буржуйських подачок»
Допомога із-за кордону голодуючим певною мірою все-таки надходила. Широко представлена на півдні України німецька національна меншина отримувала її, зокрема, від громадян Німеччини, Канади, Швеції, Швейцарії. Так, у Німеччині допомогою голодуючим опікувалися такі організації: «Допомога братам, що бідують», «Фаст і брілліант», «Комісія по пересилці пакетів до СРСР», «Центральний комітет німців Чорномор’я», «Союз закордонних німців» і інші благодійні організації. Допомога надходила через Торгсин поштовими переказами по 5-10 марок, пакетами, бандеролями з продуктами, посівним насінням тощо. Обсяги допомоги були чималі. Так, лише комітет «Допомога братам, що бідують» станом на серпень 1933 року зібрав 500 тисяч рейхсмарок. За даними ДПУ України, розмір допомоги з квітня 1933 року по квітень наступного склав 487825 рублів золотом. В окремих німецьких національних районах, а їх на Одещині було три, допомогу отримували до 40-60% німців і їхніх сусідів.
Спочатку радянському керівництву було вигідно поповнювати валютні надходження. Потім секретар ЦК партії Л. Каганович запропонував організувати на місцях «добровільну» відмову наших громадян від цих пожертвувань із-за кордону на користь Міжнародної організації допомоги революціонерам. Індивідуальна роз’яснювальна робота проводилась з кожним колоністом. Так, у річному звіті Одеського консульського округу німецькі дипломати повідомляли, що німців-колоністів «примушують відмовлятися від цієї допомоги «добровільно». За звітний рік в округ з метою фінансової допомоги було переведено понад 50 тисяч рейхсмарок. У місцевій пресі часто з’являлися публікації, які наводили приклади таких відмов від «буржуазної» допомоги. Поряд з фотографіями «щасливих і ситих» німців, майоріли брехливі розповіді про колгоспний добробут і заможне життя. Звичайно, німці не завжди піддавалися на умовляння. Адже, як пригадують сучасники, «досить великою була спокуса – у Торгсині так сліпуче біліло борошно, так апетитно пахли дунайські оселедці, а вдома у колгоспника в той час навіть кукурудзяного борошна не було».
Про методи, якими досягалася відмова від зарубіжних пожертв на користь МОДРу вмираючого від голоду населення, свідчать таємні донесення керівників місцевих силових структур. Начальник політвідділу Акаржанівської МТС Спартаківського району на Одещині повідомляв ЦК КП(б)У 21 квітня 1934 року: «Неважко уявити, скільки праці, енергії, безсонних ночей коштувала нам ця робота, потрібно було індивідуально обробляти кожного колгоспника, який отримав повістку на закордонний переказ».
Толерантне ставлення влади до одержувачів допомоги із Німеччини наприкінці 1933 року різко змінилося. Розгорнулася рішуча боротьба з «гітлерівською допомогою, яка підривала авторитет соціалістичної держави». Станом на червень 1934 року було заарештовано понад 100 осіб – «провокаторів, агітаторів, кореспондентів і організаторів» звернень по зарубіжну допомогу, головний контингент яких становили вмираючі від голоду селяни.

golodomor9
Влада заборонила діяльність благодійних організацій, за межі Радянського Союзу вислали секретаря німецького консульства в Одесі Ганна, представників німецького транспортного товариства «Дойче Леванті Лініє». В подальшому, передусім протягом 1937–1938 років, радянська влада репресувала велику кількість людей, які отримували іноземну допомогу в часи Голодомору або в листах до родичів за кордоном просили допомогти й намагалися розповісти про своє жахливе становище.
У річному звіті Одеського консульства Німеччини від 6 грудня 1933 року зазначалося наступне: «Українська частина округу найбільше постраждала від голоду, особливо у зимовий період. Цей голод був здебільшого викликаний, власне, самими органами влади, які з кінця 1932 року систематично конфісковували весь урожай і запаси, оскільки Одеська область не виконала своїх зобов’язань щодо поставки зерна. Тому все зерно було вивезене, і села справді наприкінці 1932 – на початку 1933 року залишилися без хліба».
У лютому надійшли перші повідомлення про численні смерті від голоду і про людоїдство.

Страшні наслідки
Найгірше становище було на Півночі округу. Але й в Одесі можна було бачити на вулицях виснажених людей, які вмирали від голоду». Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже важко через неналежне ведення обліку загиблих. Опубліковані недавно дані перепису 1937 року показують, що чисельність населення в Українській РСР між 1931 та 1937 роками зменшилася на 2,8 мільйонів людей. Однак й ці цифри не дають повного уявлення про масштаби катастрофи, оскільки певна кількість померлого населення частково компенсувалася досить високим рівнем народжуваності у 1935–1937 років. 1933 року, після конфіскації продовольчих запасів, смертність у сільській місцевості набула масштабів голодомору. Народжуваність у голодні роки знизилася на порядок. За підрахунками сучасних українських істориків і демографів, повні демографічні втрати в УСРР, включно з викликаним голодомором зниженням народжуваності, сягали за 1932–1933 років не менше 5 мільйонів чоловік.
Підрахунки втрат Одещини ускладнені ще й тим, що протягом 20-30-х років територіально-адміністративний поділ змінювався кілька разів. Проте можна скористатися побічними підрахунками. Щоб заселити вимерлі села Одеської області, Всесоюзний переселенський комітет переселив на її територію восени 1933 року 15 тисяч переселенців із Середньої Азії і 6 750 господарств із Горьківської області та Білорусії. Їх загальна кількість становила щонайменше 35 тисяч осіб.
Ще одним джерелом побічних підрахунків можуть бути матеріали американських дослідників. Зокрема, Сергій Максудов зробив підрахунки дефіциту покоління, народженого впродовж 1929-1933 років на Одещині, який становить 24 414 осіб або 18,9 %. Історики М. Царинник, Л. Луцюк і Б. Кордан вважають, що голод охопив Одещину нерівномірно. Найбільші втрати населення припали на територію, яка сьогодні входить до складу Кіровоградської області – до 25 %. Трохи менше постраждало населення теперішніх Миколаївської та Херсонської областей. Там втрати становили 20-24,9 %. На території сучасної Одеської області вони коливалися в межах 15-19,9%. Звичайно, ці дані досить приблизні, але вони свідчать про те, що голодомор забрав життя десятків тисяч людей в селах регіону.
В минулому році, виправдовуючи свій наступ на Україну, анексію Кримського півострову, окупацію Донбасу, російські лідери неодноразово підкреслювали, що діють таким чином, бо в нашій країні дуже багато російськомовних, та і взагалі ми братні народи, які мають багато спільного. Але Путін і його компанія при цьому «забувають», чому в нашій країні так багато тих, хто й справді вважає себе руським і говорить російською. Це нащадки переселених в дома померлих від страшного голоду і терору селян в далекі 30-ті, коли Україна – європейська житниця, яка має найродючіші землі, – помирала від голоду, бо українські селяни заважали амбітним і грандіозним планам кривавого кремльовського диктатора тих страшних часів.

30452

Оставьте комментарий

Ваш email не будет опубликован.

Достигнут лимит времени. Пожалуйста, введите CAPTCHA снова.