Так виглядає війна в Україні: 8 днів на фронті


IMG_2061_EmbedFeature-1250x650

Піски, Україна – Тверждення про те, що в Україні досі дотримуються припинення вогню, або взагалі колись дотримувались – суцільна вигадка.

Село Піски в Східній Україні, лише 6 км від сепаратистського Донецьку і 2 км від зруйнованого Донецького аеропорту. Тут 93-тя Механізована Бригада ВСУ стійко відбиває атаки комбінованих російсько-сепаратистських сил.

У Пісках об’єднані російсько-сепаратистські угруповання кожен день порушують режим припинення вогню важкими артилерійськими залпами, у тому числі 120-мм і 152-мм снарядами, танковими атаками, снайперськими і гранатометними обстрілами. Сепаратистські ДРГ також нишпорять в тилу після настання темряви, а нічними перестрілками вже нікого не здивуєш.

– Я танцюю зі смертю кожен день, – каже Сергій Козін, рудобородий 43-річний кулеметник з Дніпропетровська, який був на лінії фронту в Пісках більше двох місяців.

TheDailySignal був одним з перших іноземних ЗМІ, що долучилися до регулярної української армії протягом восьми днів у Пісках 8-15 червня 2015. І це був перший раз, коли американський журналіст долучився до  регулярної української армії в бою.

Близько третьої години дня 13 червня сепаратистський танк обстріляв групу з семи людей, в якій були українські солдати і цей самий кореспондент. Снаряд приземлився близько 60 футів від групи, і осколки розлітались над головою. В барабанних перетинках дзвеніло. Обійшлося без жертв, і всі сім змогли втекти до сусіднього підвалу, сховатися від наступних пострілів, які тривали близько 20 хвилин.

IMG_2371-1024x683

Українські солдати шукають укриття під землею від сепаратистської артилерії. (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Українські сили пострілами з гранатомету змусили танк відступити назад. Солдати стверджували, що це був російський танк Т-72, ​​хоча на той час це було неможливо перевірити.

– Вони стріляють щоночі, кожен день, – сказав Володимир, 20-річний лейтенант зі Львова, який був на фронті протягом трьох місяців. – Там немає припинення вогню.

(Деякі українські солдати спокійно давали свої повні імена, але багато хто прохав, щоб їх не фотографували, а імена не були опубліковані з міркувань безпеки).

Від цих стійких, летальних атак, українські сили змушені захищатися, підтягуючи важке озброєння, заборонене і відведене від лінії фронту за Мінськими домовленостями, в результаті чого припинення вогню від 12 лютого повністю провалилося.

– У нас є наказ стріляти тільки якщо ми прямо під вогнем, тільки якщо вони намагаються взяти нашу позицію, – каже Козін. – Ми можемо стріляти тільки  якщо вони стріляють у нас. Але ми, як правило, не відповідаємо на вогонь, якщо це лише вогонь зі стрілецької зброї.

Сепаратистські артилерійські обстріли невблаганні і в поєднанні з щоденними танковими атаками і ​​снайперським вогнем, роблять Піски смертельним місцем для українських солдат, які знаходяться тут майже навприсядки, щоб запобігти сепаратистському прориву, який, вони бояться, може змести всю Східну Україну.

– Наша місія полягає в проведенні лінії і запобіганню її перетину розвідувальними групами, – розповідає Козін. – Але, схоже, росіяни просто використовують нас як лабораторію для тестування своєї нової зброї.

IMG_2353

Солдати патрулюють (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

3 червня російсько-сепаратистські сили розгорнули наступ проти українських військових у дев’яти милях на північний захід від Пісків, в сусідньому місті Мар’їнка, також на околиці Донецька. Напад склав більше 1000 солдатів, з важкою зброєю і танками.

Українські війська в кінцевому рахунку відстояли землю і відбили атаку, але вони спочатку змушені були робити це без важкої зброї. Знадобилося майже шість годин, щоб перевести українську артилерію і танки, які були відведені за лінію фронту відповідно до Мінських домовленостей припинення вогню, щоб підтримати бойову готовність війська, що захищає Мар’їнку.

Українські солдати в Пісках зсилаються на Мар’їнку як доказ того, що об’єднані російсько-сепаратистські сили відмовилися від припинення вогню. Вони кажуть, що важке озброєння повинне бути на лінії в готовності, в разі, якщо Мар’їнський сценарій спробують повторити в Пісках. Вони говорять, що припинення вогню не працює і залишитися на лінії фронту без важкої зброї поруч, щоб захистити їх під час наступу, є самогубством.

– Ми не можемо боротися з російськими танками з автоматами Калашнікова, – каже Козін.

Підготовка до найгіршого

Українська армія очікує великого нападу на Піски найближчим часом.

Російсько-сепаратистські танки атакують українські позиції майже кожен день. Артилерія – практично без зупинок і цілодобово. Українські солдати кажуть, що вони починають відчувати себе ніяково, якщо стрілянина припиняється більш ніж на годину; вони так звикли до постійних струсів з нерегулярними інтервалами, що повна тиша їх бентежить.

Під час танкової атаки снаряди летять без попередження, осипаючи українські позиції близько півдюжиною ударів. Танкові атаки важче передбачити, ніж артилерію з фіксованих положень, тому що дуга снаряду, як правило, плоска, залишає короткий свисток перед ударом. Отже солдати мають менше часу, щоб зреагувати і сховатися в укриття.

IMG_2648_Sniper

Український снайпер (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Кожного дня українські солдати відбиваються від сепаратистських танків, гармат і бронетранспортерів. Українці вважають, що атаки слугують для зондування, розроблені для перевірки захисту українців, а не спроби фактичного прориву.

Українські військові відступили під Дебальцево і Іловайськом, в результаті чого загинули сотні українських солдатів, коли їх позиції були оточені і захоплені.

Багато бійців дали обітницю боротися до смерті, якщо вони будуть оточені в Пісках, аніж потрапити в полон.

У ніч на 13 червня українські війська отримали інформацію, що російсько-сепаратистський наступ, швидше за все, відбудеться в той вечір. Настрій був напруженим протягом всієї ночі, і підрозділи були в бойовій готовності.

Данило Кас’яненко – позивний «Мобільник» – 19-річний солдат з південно-східної України, місто Запоріжжя, сказав, що якщо би був наказ відступати, вони змушені були б це робити пішки.

– Ми не маємо достатньо автомобілів, щоб забрати усіх, – сказав він.

Пустир

Піски – в минулому багате передмістя сепаратистського оплоту в Донецьку. Звідси українські сили забезпечували артилерійську підтримку елітного підрозділу «Кіборги», який боровся за контроль в аеропорту Донецька протягом січня. Аеропорт, який був повністю знищений в ході бойових дій, в даний час під контролем сепаратистів.

Спочатку українські частини в Пісках складалися як з добровольчих батальйонів, так і з регулярної армії. Але після наказу з Києва консолідації всіх добровольчих батальйонів, що борються в зоні конфлікту під контроль уряду, добровольці з таких груп, як ОУН, Правий Сектор і Карпатська Січ були інтегровані в 93-тю бригаду. 93-тя в даний час включає в себе як добровольців, так і мобілізованих солдатів.

Піски є спустошеним пустирем. Земля всіяна кратерами від ракет Градів і обвуглена. Кожна будівля в селі, принаймні частково зруйнована обстрілами; осколкові і кульові отвори є майже в кожній вертикальній поверхні.

IMG_2213-1024x683

Православна монахиня роздає шоколад і воду для українських солдатів. (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Кілька мирних жителів залишаються, але більшість поїхали. Православна монахиня залишається в місцевій церкві як сторож. Вона приносить шоколад і пляшки води для українських військових, що проходять патрулювання, і відкриває для них церкву, щоб помолитися.

Українські підрозділи, що базуються в Пісках, створили позиції в підвалах із твердих структур в надії знайти хоч якийсь захист від артилерії. Мережа окопів нагадує сцени з Першої світової війни – там українці створили кулеметні позиції і працюють снайпери.

Якщо вгледітись, можна побачити на горизонті Донецьк. Є дві високі білі вежі, з якої снайпери ведуть вогонь і артилерійські корегувальники можуть побачити майже на 30 кілометрів, запевняють українські солдати. Але ці споруди занадто близько до осель мирних мешканців, щоб українці спробували знищити їх.

– Ми не готові вбивати мирних жителів, – так сказав солдат Козін. – Вони – українці, багато хто з нас досі має там друзів (у Донецьку).

Для багатьох українських солдатів, пряма участь Росії у конфлікті давно очевидна.

– Як вони можуть говорити, що росіян тут немає? – говорить Василь Іваськів, сивий 53-річний колишній шахтар із Західної України, місто Івано-Франківськ.  – Ви не можете купити танки і Гради в супермаркеті.

IMG_2114-1024x683

Богдан – позивний «Дан» – 25-річний львів’янин. (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Деякі з тактик російсько-сепаратистських сил сприяють ворожнечі, яку українці відчувають до ворога.

На додаток до 120-мм і 152-мм важкої артилерії, об’єднані російсько-сепаратистські сили стріляють ракетами з білим фосфором. Вночі деякі будівлі повністю у вогні. Ракети на основі білого фосфору здатні спалювати прямо через бетонні стіни підвалів, де ховаються українські війська, вбиваючи їх, поки вони сплять або їдять.

Сепаратисти, які поділяють ті ж радіохвилі, що і українці, часто насміхаються над українцями в повідомленнях по рації. Українці, в свою чергу, сміються над панікою радіо закликів сепаратистів під час обстрілу, особливо запам`ятався один дзвінок, в якому сепаратисти плутали артилерійський вогонь з бомбами, скинутими з літака.

Основа

Гумор і товариство є найчастіше основою психологічної опори українських солдатів.

– Наші товариші допомагають нам пережити страх, – каже Козін.

– Коли наші усмішки зникають, зникаємо ми, – додає боєці з позивним «Немо», 39-річний чоловік з кримського міста Керч, який перебуває на лінії фронту більше п’яти місяців.

Солдати постійно сміялися і посміхалися, майже цілеспрямовано в моменти інтенсивної небезпеки.

– Іноді ми сміємося, але це гіркий сміх після обстрілу, – каже Олег, 43-річний солдат з Харкова.  – Це не дуже милі моменти, коли йде обстріл.

– Оптимістам вижити набагато легше у війні, – каже Богдан, позивний «Ден», 25-річний львів’янин з анкерною посмішкою, який любить їздити Пісками на старому мотоциклі, який він сам полагодив, в ковбойському капелюсі. Як і багато українських солдат, він тренувався з декількох спеціальностей, в тому числі сапера і медика.

– Але я нормальна людина, а іноді і в мене є погані дні, – продовжив він. – Найгірша річ – бачити, що ваші друзі вмирають, бачити молодих хлопців, які помирають. Іноді ви йдете туди, де він жив, ви бачите його речі все ще там, і це дійсно страшно розуміти, що його вже немає.

IMG_2539

Українські військові біля кулемету (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Розіграші відіграють ключову роль у збереженні бойового духу солдатів. Одного разу, розказує Богдан, вони телефоном замовили піцу в Донецьку. Коли вони дали адресу в Пісках, у відповідь почули гудки. А під час однієї особливо інтенсивної перестрілки солдати набрали відділ поліції Донецьку, щоб повідомити про порушення миру.

– Вони не думають, що це було смішно, – пояснив Богдан, посміхаючись.

У той час як багато солдат зовні відгороджуються від постійних артилерійських обстрілів, танкових атак і снайперів з байдужістю, вони в особистому спілкуванні визнають, що майже постійний страх смерті психологічно виснажує.

– Страх завжди присутній, – каже Козін. – Але це зводиться до бажання, щоб прийти додому живим. Тільки дурні люди не бояться.

– Є два типи страху, – сказав Богдан. – Перший – коли ви уявите собі те, що може вбити вас. Другий – реакція на щось реальне, коли ви просто намагаєтеся зберегти своє життя.

– Ви тільки спробуйте управляти першим типом, – додав він. – Ви не хочете щоб цей страх контролював вас. Другий тип використовується, щоб зберегти життя.

IMG_2314-1024x683

Багатьом українським солдатам на лінії фронту лише по 18 або 19 років. (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Артилерійські обстріли дійсно страшні. Свист снаряду, що наближається часто дає одну секунду, в крайньому випадку, щоб зануритися в землю, щоб уникнути осколків.

– Я завжди відчуваю страх, – сказав Костя Безкоровайний, худий 22-річний хлопець з Дніпропетровська, який завжди посміхається (його прізвисько «Людина Посмішка») і носить шорти і сандалі – навіть у бронежилеті.

– Але в кінцевому підсумку ви навчитеся відрізняти по-справжньому небезпечні речі від речей, які просто страшні, – додав він.

Часто, однак, українські розвідники на лінії фронту можуть бачити ворожу артилерію і встигають передати по радіо повідомлення  – вони говорять «Яма» – цим даючи солдатам достатньо часу, щоб знайти підземне укриття, в якому можна заховатися. Солдати ходять, як правило, з раціями, беручи до уваги той факт, що навіть простий похід до туалету може перетворитися на питання життя або смерті.

Нескінченні снайперські атаки є ще однією проблемою. Лазерний звук куль над головою (як нігтем по розтягнутому нейлону) і тріск далеких снайперських гвинтівок практично постійно.

Іноді російсько-сепаратистські снайпери комбінують свої постріли з гранатометною атакою і артилерією, приховуючи звуки, які могли б видати їхні позиції.

IMG_2393-1024x683

Куля снайпера (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Під час перебування журналіста TheDailySignal в Пісках, жертв снайпера не було, але було кілька випадків пострілів снайпера, що пройшли в кількох дюймах від українських солдатів і журналістів, підкресливши постійну загрозу.

Стіни були «прошиті» осколками, а також 14,5 × 114 мм снайперськими кулями. Свист куль над головою не є незвичайним в Пісках, але все ж, всі пригинаються, коли чують звук. Снайпери, як дрони, є для того, щоб прищепити страх у солдатів.

Незважаючи на важкі умови життя і безжальні атаки, в цілому моральний дух українських солдатів в Пісках високий.

– Неможливо не бути мотивованим, коли ворог напав на Батьківщину, – каже Іваськів, якого солдати називають Ваша. Він зголосився йти на війну після подорожі туди і назад на фронт, з поставками для солдатів. Він втомився бачити як молоді люди вмирають і пояснив, що хотів боротися за свою країну. Він сказав, що йому довелося переступити через його благаючу дружину, яка намагалася блокувати двері, коли він їхав на війну.

Він має 31-річного сина, якого він не хоче пускати в армію, бо син бездітний.

– Людина повинна мати дітей, перш ніж почати війну, – сказав Іваськів, пояснюючи, що його батько, який народився в 1913 році і воював з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни, сказав йому те ж саме, коли він був молодим чоловіком.

Костянтин Бернатович, «Коха», 33-річний інженер-технолог телебачення з Києва, повен гордістю, коли показує фотографії своїх близнюків, 13-річних хлопчиків.

– Все, про що я піклуюся – це повернення додому, щоб побачити їх знову,- говорить він. Він планує повернутися додому до дня народження цього літа, але він буде мати лише два вихідних дні з фронту.

Багато солдатів були на лінії фронту шість місяців, психологічний вплив постійного обстрілу і безлад, безліч способів, коли можна померти в Пісках, в кінцевому рахунку руйнує деяких.

IMG_2355-1024x683

Володимир, 22 роки, Львів, Україна (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Один із солдатів добровільно здався військовій поліції через пиятику, так він міг провести три дні в місцевій забігайлівці, розслабляючись після напруженого перестрілки.

– Люди часто божеволіють від артилерії, – сказав Володимир, снайпер, який одружився і залишив свою роботу на заводі пива «Оболонь», приєднавшися до 93-ї.

– Ми йдемо зигзагом дорогою до туалету, – сказав він. – Існує страх. У деяких більше, у деяких менше.

– Іноді росіяни стріляють кілька снарядів в одне місце відразу, як землетрус, – сказав Козін. – У нас був один хлопець, що втрати глузд від цього, додав він. – Він просто почав заїкатися одного дня, а потім зник.

Багато хто з чоловіків більш розчарований тим, що вони не в змозі відповісти ворогові, вони прагнуть, щоб великомасштабні операції відновились, так вони зможуть уникнути летального, важкого, далекобійного обстрілу.

– Наші брати і зараз вмирають, а ми тільки утримуємо лінію, – сказав «Немо». – Має бути рух рано чи пізно, це не може тривати вічно. Те, що ми маємо зараз, це просто поганий жарт.

– Для більшості з нас це неприємно, – сказав Козін. – Це наша земля, і ми не будемо сидіти тут протягом 30 років. Це не буде краще, якщо речі просто залишиться, як є. Нам потрібне рішення.

Якщо вони забудуть про нас, ми пропали.

В одному місці на лінії фронту (сталеві двері в підвал, де солдати можуть сховатися, які дрижать як алюмінієва фольга від залпів артилерії) українські солдати грають з кошенятами. В іншому місці частина прийняла бездомну німецьку вівчарку на ім’я «Діна».

Одного разу, Іваськів відвів Діну вниз, і поки вона вила від болю, витягнув шматок осколку з її шиї ножем. Діна супроводжує чоловіків на патрулюванні, спить у підвалі з чоловіками в нічний час. Вона дуже лякається, коли артилерія починає стріляти, і часто ховається під столом в ногах у солдатів.

Вночі солдати сміються і жартують, за вечерею.

– Коли я працював в шахтах, ми могли сказати, хто був хороший працівник по тому, скільки він з’їв,- сказав Іваськів за вечерею одного разу вночі. – Тож, їжте.

IMG_2675-1024x683

Олег Гурбанов, 47 років, волонтер, привозить їжу солдатам в Піски. (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Їжа проста, приготована з душею, на невеличкій газовій плиті. Вони іноді готували рибу, яку ловили в річці неподалік, змішану з рисом, картоплею або ячменем. Іноді, коли лінувалися, використовували вибухові речовини, щоб ловити рибу, але в основному вони роблять це за допомогою вудок.

Суп, салат і хліб майже завжди були на столі. А також сало – українська страва, по-спеціальному приготований солений отвержденний свинячий жир. Чоловіки іноді їдять сало і згущене молоко для енергії на довгі місії. Яйця на сніданок і обід, як спосіб уникнути літньої спеки.

На особливі дати, такі як дні народження дітей, замовляють волонтерам курячі котлети. Існує також спеціальний компот-сік, який волонтери привозять у великих скляних банках з ягодами на дні, які люди п’ють з задоволенням. Майже кожен курить, більше від українських культурних звичок, ніж що-небудь конкретне пов’язане з війною. Але це нормально, колективна необхідність закурити після важкого обстрілу артилерії або зустрічі зі снайпером.

IMG_2244-1024x683

Костянтин Бернатович, 33 роки, користується моментом умиротворення в той час як сепаратистська артилерія гримить зовні. (Фото: Нолан Петерсон / TheDailySignal)

 

Цивільні добровольці приносять всю їжу. Український уряд слабо постачає солдат. Багато українських військових саркастично стверджують, що уряд у Києві тільки дає їм зброю і боєприпаси. Реальність не надто далека від цих, як правило, сардонічних скарг.

– Держава насправді не підтримує нас, – сказав Володимир. – Ми, в основному, покладаємось на волонтерів.

Українці носять невідповідну уніформу, яка часто або викуплена в Інтернеті або відправлена друзями або родиною. Більшість як і раніше оснащена зимовим спорядженням і, отже, йде на патруль в футболках, щоб уникнути літньої спеки. Уніформа, чоботи, бронежилети, їжа, вода, аптечки, цигарки, приціли, прилади нічного бачення (призначені для полювання, не війни), портативні пристрої для відстеження артилерії – все це надходить від цивільних добровольців, які збирають гроші, щоб купити ці речі, а потім довести їх до лінії фронту в старих, прошитих кулями мінівенах або позашляховиках.

– Український уряд давно забув про нас, але український народ не забув, – сказав «Немо». – Це надихає, бачити волонтерів.

– Головною опорою нашої психологічної міцності є підтримка людей в тилу, – додав він. – Якщо вони забудуть про нас, то ми пропали.

 

Текст та фото: Нолан Петерсон

Переклад: Тоня Фаріфонова