ОМКФ: Через тернії до зірок


Цього року ОМКФ відбувався в Одесі в сьомий раз, але для мене повноцінне заглиблення в життя фестивалю було вперше. Тож, спробуємо розібратися, що це за фест і з чим його їдять. За ці сім років не лише одесити, але й мешканці Києва, та інших міст нашої країни вже звикли сприймати цю подію, як одну з визначних, в культурному плані. Але відразу ж слід відмітити, що даний фестиваль є більше глядацьким, ніж професійним, адже він не акредитований у Міжнародній федерації кінопродюсерів FIAPF, до якої входить лише один український кінофестиваль дебютних фільмів «Молодість» (Київ). У кінематографічних колах ОМКФ сприймається більше, як «глянцевий», у більш широких колах – як «іміджевий» для ключових фігур з політичною вагою, для яких такий захід є певною «перепусткою» на міжнародну арену. Глядацька потужність ОМКФ особливо відчувається під час переглядів, які проходять під відкритим небом на Потьомкінських сходах, коли одночасно кіно дивляться близько 15 000 людей. І це, справді, видовищно.

Традиційно, фестиваль відбувається влітку, то ж гості можуть насолодитися не лише переглядом фільмів та спілкуванням з режисерами, акторами та іншими участниками кіно-процессу, а й атмосферою портової Одеси та її ніжним морем. Також, ОМКФ дає безліч можливостей для самолюбування одеській публіці, зголоднілій за пафосними подіями, у вигляді особливого формату червоної доріжки, яка викликає багато нарікань, глузування та іронії. Як виявилося, і для мене це було відкриттям, квитки на прохід по red carpet продавалися (800-1000 євро). Цим фактом пояснюється досить малий відсоток людей, причетних до кіно на червоній доріжці, які просто розчиняються у масі незрозумілої аудиторії, яка, часто, сильно випадає з формату і виглядає по-одеські дивно. Також, дискусії відбуваються на тему доцільності експлуатації формату червоної доріжки під час воєнних подій на Сході України, де гинуть наші співвітчизники. Підкресленням важливості такого погляду стала відмова (яка пройшла майже непоміченою у ЗМІ) Кіри Муратової бути присутньою на офіційних церемоніях відкриття та закриття ОМКФ, які цього року відбувалися особливо пишно в Одеському оперному театрі.

З т.з. наповнення та внутрішньої інфраструктури, слід відмітити, що організаторам фестивалю, вдається тримати його на достойному рівні. Це особливо виокремлює значення події для міста Одеси, де масштабних заходів, практично, немає. Так, серед гостей та членів журі цього року були такі визначні постаті, як: Крістофер Хемптон (англійський письменник, поет, автор більше ніж 20 п’єс та більше 30 сценаріїв до кінофільмів, серед яких: «Небезпечні зв’язки» та «Карінгтон»), Уберто Пазоліні (продюсер таких фільмів, як: «Місто хуліганів» з Вінсентом Гало, «Час циган» Еміра Кустуриці, «Любий друг» з Умою Турман та Робертом Патінсоном) та, наприклад, Дональда Сосіна (один з найвизначніших композиторів німого кіно), автора музики до 100-річного чудового німого кінофільму «Шерлок Холмс». Фільм був знятий ще при житті автора роману Конана Дойля, який сам обирав головного актора для його персонажа – Шерлока Холмса. До речі Дональд Сосін, зробив багато для того, щоб в Одесі відбувся цей масштабний показ з участю симфонічного оркестру, який виконував музику автора під час показу фільму. Так, композитор провів самостійно збір коштів для того, щоб організувати роботу свого друга, деригента Пітера Брейнера і, навіть, витратив частину власних коштів, щоб перформанс все ж таки відбувся на високому рівні. Виявляється, Україна є батьківщиною Дональда, адже батьки його матері виросли у Хмельницькому (колишній Проскурів) та емігрували до Америки в 1911-1912 роках. Дідусь Дональда Сосіна присвятив цим подіям цілу книгу «Нові часи настали», яку потім було перекладено з ідишу.

1

Незважаючи на те, що фестиваль не є флагманом і рушійною силою кіно-індустрії, на сьогоднішній день інфраструктура ОМКФ є досить розгалуженою і представляє, окрім конкурсних та позаконкурсних кіно-програм, пітчингів, локального кіноринку, ще й освітні програми, із залученням бізнес середовища. Тут відчувається вплив іншого проекту, який веде В. Тігіпко у Києві – конференція для інтернет-діячів iForum. Новинками програми фестивалю 2016 стали такі блоки: «Серіали», «Турецький фокус», «Ретроспектива Крістіана Петцольда» та «ОМКФ дітям», створеним спільно з «Чілдрен кінофестом» (організатором якого є колишній генеральний директор ОМКФ Денис Іванов).

Я не знаю, в рамках чого саме, але мені пощастило побувати на цікавій лекції російського кінокритика Антона Доліна, який веде рубрику в популярному жартівливому шоу «Вечірній Ургант» під назвою «Підем в кіно, Оксано». Антон розповів про особливості кіно ХХІ сторіччя, серед яких основні: зникнення автора з процесу кіно-творення; поява особливого фокусу – етика, замість естетики (Кен Лоуч, брати Дардени); реактуалізація політичного кіно (Сєнцов, Джафар Панахі); кінематограф меншин; рух на Схід (Тайвань, Тайланд, Китай, Південна Корея); розширення країн Європи у кіно процесі (Румунія, Греція), вплив мексиканських режисерів (Гіл’єрмо Дель Торо, Алехандро Ін’яріту); експансія 3D; актуалізація документального кіно; девальвація сюжетності (зменшення значення сторітелінга); експансія серіалів, які розмивають сюжетність; інфантилізація через зростаючу популярність анімації. З рекомендованих фільмів для перегляду Антоном на фестивалі слід відмітити стрічку «Тоні Ердман» (Німеччина, Австрія, 2016, реж. Марен Аде), який буде скоро представлений в українському прокаті.

До конкурсної програми ОМКФ за основним позиціонуванням фестивалю входять фільми категорії «арт-мейнстрім», пригодні для перегляду широкої аудиторії. Серед таких фільмів цього року глядачі змогли переглянути: «Світське життя» (США, 2016, реж. Вуді Ален), не схожий на себе цього разу Альмодовар зі стрічкою «Джул’єта» (Іспанія, 2016) та «Служниця» (Південна Корея, 2016, реж. Пак Чхан-Ук).
Фокус на широкій аудиторії фестивалю проявляється ще в тому, що, починаючи з 2012 року Гран-прі «Золотий Дюк» вручається по результатах голосування глядачів. Цього року таку нагороду отримав фільм «Палає, палає, палає…» (Великобританія, 2015, реж. Чанія Баттон). Ця робота, і справді, є найкращим, що мені вдалося переглянути з конкурсної програми. Зворушливий сюжет, оригінальна операторська робота, дуже красива естетика роблять фільм довершеним продуктом, що заслуговує на увагу.

2

фільм «Палає, палає, палає…» фото https://whatson.bfi.org.uk/ArticleMedia/Images/lff15/films/burn-burn-burn-02.jpg

Міжнародне жюрі нагородило переможців в категоріях: «Кращий фільм» («Незаконні», Румунія Франція, Польща, 2016, реж. Адріан Сітару), «Краща режисерська робота» («Смерть від смерті», Франція, Бельгія, 2016, реж. Ксав’є Серон) та «Краща акторська робота» Розалі Томас разом з Каорі Момоі («Привіт з Фукусіми», Німеччина, 2016, реж. Доріс Дьорі). Останній згаданий фільм мені, особисто, запав в душу своїм сюжетом. Історія про німецьку дівчину, яка відважилася допомогти малознайомій жінці оговтатися від трагедії та відновити зруйноване помешкання у закритій зоні Фукусіми. Кожна з героїнь мужньо допомагають одна одній позбутися привидів провини з їх минулого.

3

«Привіт з Фукусіми», http://bm.img.com.ua/berlin/storage/afisha/600×500/e/d7/19306312e88e49a4f99dd004e98add7e.jpg

Окрема увага приділяється українській кінопродукції, представленій в національній конкурсній програмі. Цього року «Золотий Дюк» за «Кращий українській повнометражний фільм» отримала кінострічка «Гніздо горлиці» (Україна, Італія, 2016, реж. Тарас Ткаченко). Не зважаючи на загибель під час зйомок головного героя фільму, актора Віталія Лінецького, сценаристам довелося переписати сюжет, але це було зроблено настільки майстерно, що основна ідея фільму абсолютно не постраждала. За словами Володимира, їм вдалося уникнути драми і зберегти життєстверджувальний характер картини.

Також, на фестивалі була представлена національна програма короткого метра. Тут слід згадати про дивну історію, пов’язану з фестивальним відбором. Виявляється, організатори ОМКФ якимось чином, проігнорували таку важливу подію для одеського скромного кіно-простора, як – короткий метр «Бібліотека» (Україна, 2016, реж. Евеліна Сєргеєва), представлений на цьогорічному Канському фестивалі. Організатори ОМКФ не надали шансу команді фільму, навіть, надіслати заявку на конкурс, хоча термін подання був ще дійсним, за даними на офіційному сайті фестивалю. Але, за словами продюсера фільму Лізи Коваль, це не стало критичним для них, знову ж таки, з професійного боку ОМКФ не є особливо цікавим, хоча й шкода, що виключно одеський кіно-продукт, визнаний найважливішим кінофестивалем Європи так і не був представлений одеській аудиторії.

Блок європейського документального кіно оцінювало жюрі, серед членів якого працював Генадій Кофман, один із засновників міжнародного документального кінофестивалю з прав людини Docudays UA у Києві. Серед представлених фільмів для мене особливою радістю було побачити стрічку «Олег та рідкісні види мистецтва» (Іспанія, 2016, реж. Андрес Дуке). Режисер, Андрес Дуке, будучи великим поціновувачем творчості Кіри Муратової випадково дізнався про особливу людину, композитора та геніального піаніста, який писав багато творів для фільмів режисерки. Цією людиною є Олег Каравайчук, який народився у Києві, але прожив життя у Санкт-Петербурзі, у дитинстві грав для Сталіна. Останні 2 роки життя композитора режисеру вдалося частково відзняти для чудового, надзвичайно поетичного та чуттєвого фільму. Процес зйомок був не з легких, але результат сподобався і автору фільму і його герою, який недового після прем’єри стрічки пішов з життя.

«Олег та рідкісні види мистецтва»

«Олег та рідкісні види мистецтва» http://2016.beatfilmfestival.ru/wp-content/uploads/2016/04/Oleg-y-Las-Raras-Artes-14.jpg

 

Інший фільм, з цієї ж програми, який обов’язково потрібно відзначити – «Мій друг Борис Нємцов» (Естонія, Росія, 2016, реж. Зося Родкевич) – фільм, знятий дуже близько до приватності головного героя, режисер відкрила глядачеві простого, відкритого Нємцова, людину в більшій мірі ніж персонажа з телебачення.

5

«Мій друг Борис Нємцов» https://i.ytimg.com/vi/ybzbvqPGXwI/maxresdefault.jpg

В рамках спеціальних показів був представлений фільм «Рідні» (Німеччина, Латвія, Естонія, Україна, 2016, реж. Віталій Манський). Віталій, українець за походженням, працюючий майже все життя в Росії, не зміг залишитися осторонь після подій на Майдані 2013 року. По свіжим слідам цих подій він знімає документальний фільм про свою сім’ю, кожен з членів якої по-своєму переживає трагічні події. Фільм знятий у різних частинах країни: у Львові, Одесі, на Донбасі та у Криму. Документалізація особистих історій, часто трагічних, близьких та рідним кожному, хто живе в Україні в наш зламний час. Фільм пройшов пітчинг в Російському міністерстві культури, але на етапі затвердженням міністром був відхилений. Після цього діяльність та життя Віталія Манського в Росії стали неможливими.
Спілкуючись з іноземними гостями, причетними до кіно-індустрії, мені було цікаво почути їх враження про Одесу, Україну, та перспективи місцевого кіно-ринку. І треба відзначити, що їх враження були дуже оптимістичними. Так, французський кіно-продюсер Жюльєн Берлан розповів, що він вважає українську кіноіндустрію дуже перспективною для західного ринку. Він вже давно знімає стоси кліпів у Києві і дуже задоволений результатом.

Інший француз, режисер Оліас Барко під час інтерв’ю поділився враженнями від зйомок його останнього фільму «Поліна», які проходили у Києві на студії FILM.UA, зважаючи не те, що фільм знятий у жанрі фентезі, франко-бельгійська команда без страху довірили пост-продакшн згаданій українській студії. Фільм планується презентувати в лютому 2017 на Берлінському кінофестивалі. Стрічка «Поліна» буде чи не найбільшою копродукцією Україна-Франція-Бельгія з бюджетом близько 2 млн. доларів. Вражає склад знімальної групи та акторський склад. Партнерами дівчинки Поліни на знімальному майданчику, яка зіграла головну роль і стала справжньою музою для Оліаса, стали такі відомі актори, як: французська акторка Віржині Ледуайєн, яку ми бачили в «Пляжі» та «8 жінках» Озона, Едуард Бер, який грав Астерікса у фільмі «Астерікс і Обелікс у Британії». Також, режисер запросив до участі у зйомках Джамалу і Мирослава Слабошпицького. В якості оператора-постановника виступив Т’єрі Арбогаст, відомий співпрацею з Люком Бесоном у фільмах «Її звали Нікіта», «Леон», «П’ятий елемент», «Чорна кицька, білий кіт», «Ангел-А», та ін. Зйомки цієї копродукції вплинули, навіть, на законотворчий проект, який має спростити в майбутньому процес копродукції в Україні, що, будемо сподіватися, приверне більше уваги з боку західних режисерів та продакшн компаній до України.

6

«Поліна», http://www.kinowar.com/wp-content/uploads/2015/11/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%B8-%D1%80%D0%B5%D0%B6%D0%B8%D1%81%D1%81%D0%B5%D1%80.jpg

Також, позитивним був і погляд українського продюсера Володимира Філіпова, який вважає, що позитивне рішення по обговоренню про виділення 1 млрд. гривень з бюджету на кіно у наступному році спричинить появу нових стрічок, які заповнять ту лакуну, яка утворилася після заборони трансляції російського кіно та ТВ продукту в нашій країні. І це дуже добре для кіно-індустрії та формування нового якісного українського кіно. Будемо вірити, що усі ці фактори нарешті задовільнять наші глядацькі сподівання і стануть основою для створення достойного рівневого УКРАЇНСЬКОГО КІНО.

 

Автор: Вікторія Прокопчук

 

Оставьте комментарий

Ваш email не будет опубликован.

Достигнут лимит времени. Пожалуйста, введите CAPTCHA снова.