Сергій Гайдук: Чому в Україні відсутня скоординована державна морська політика


Нам вдалося взяти інтерв’ю з екс-командувачем Військово-Морських Сил Збройних Сил України віце-адміралом Сергієм Гайдуком, який розказав нам багато цікавого – про виведення бойових кораблів з Криму, про анексію, про те, як держава блокує розвиток морської галузі.

Гайдук

Віце-адмірал ВМС ЗСУ Сергій Гайдук

 

– Розкажіть про себе, будь ласка. Як ви попали на море, чому вирішили бути військовим?

Я виріс в степовому провінціальному містечку на Дніпропетровщині, в сім’ї робочих. Батьки працювали на гірничо-металургійному комбінаті, а я з дитинства мріяв про море. В родині вже було сформоване флотське коріння – два маминих брати проходили службу на Північному флоті колишнього СРСР, тому після закінчення школи, не вагаючись, вирушив до Севастополя та поступив до Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова. Закінчив його з «червоним дипломом», а тому мав право вибору місця служби. Рішення було однозначним – Північний флот. Вісім років служби за Полярним колом промайнули як один день – служба, народження двох дітей, полярні ночі та дні… Це були мабуть самі складні, але в той же час «цементуючі» роки нашого сімейного життя. А потім розпад СРСР і мабуть саме не просте рішення – повернення в Україну, тому ще це – моя земля.
Самими складними для молодого українського флоту були 1994–1996 роки – це розподіл Чорноморського флоту, формування органів управлінь, екіпажів кораблів, військових частин. Про це мало хто зараз говорить, але це було, ми це робили. Відверто, той період нагадує дуже реалії відродження Військово-Морських Сил після виводу з АР Крим в 2014-м.

– Яке Ваше бачення того, що відбулося в Криму у березні 2014 року?

Події в Криму є однією з трагічних сторінок нашої держави та національного флоту. Хотів би звернути увагу на декілька чинників, які на мою думку, є преамбулою цих подій.
По-перше. На початок окупації, Україна так і не спромоглася «переламати» російську ідеологію Криму. Ми програли боротьбу за людей, які проживали в Криму, ми програли інформаційний простір, а точніше, навіть і, не робили спроб її виграти. Влада АР Крим та Севастополя, не дивлячись на київські призначення, була проросійськи налаштована. Фундаментом до цього були довгі роки намагань Російської Федерації відновити російський статус Криму та Севастополя. І не дивно, що у Криму протягом листопада 2013 – лютого 2014 років відбувалася консолідація проросійських сил, організовувалися загони «самооборони», створювалась політична та організаційна інфраструктура для окупації півострова.
По-друге. Фактично руйнівне за своєю суттю «реформування» Збройних Сил України (Замана та Кабаненко – ідеологи цього реформування) та призначення «проросійських міністрів оборони» (Саламатін та Лєбєдєв) призвело до зниження рівня бойової готовності військ, надмірного політиканства керівного складу, дезорганізації системи управління. Підрозділи Збройних Сил та інших органів сектору безпеки і оборони, які дислокувались в Криму, комплектувалися з ігноруванням принципу екстериторіальності, переважно місцевими мешканцями.
Не обминула ця доля і Військово-Морські Сили України. Заполітизоване та заінтриговане командування ВМС було вимушене «існувати за визначеними Києвом правилами гри».
По-третє. Після втечі Януковича, залишило свої робочі місця і втекло вище керівництво Міністерств оборони, внутрішніх справ, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, багатьох інших центральних органів виконавчої влади, обласних і районних державних адміністрацій. Таким чином, у критичний момент початку активної фази операції РФ проти України (20-22 лютого 2014-го) усе військово-політичне керівництво держави фактично зникло.
20 лютого 2014-го, після призначення Іл’їна начальником Генштабу на флоті наступив певний вакуум. Відсутність штатного командувача ВМС та боязливість, майбутніх зрадників, Єлісеєва та Шакури, – прийняти на себе управління флотом, призвели до «стадії невизначеності» в ВМС. Ховаючись від відповідальності всі троє «славетних флотоводці» часів Саламатіна та Лебедєва «захворіли».
По-четверте. Складність та, в якійсь мірі, не розуміння на «периферії» процесів, що відбувалися в Києві. Нове керівництво держави «захопилося» подіями Майдану та забули про мабуть одну з проблемних точок нашої країни – Крим.
А далі події розгортались за заздалегідь підготовленим планом. Починаючи з 20 лютого були організовані мітинги під сепаратистськими гаслами в містах Севастополь і Сімферополь. Поряд з агентурою ФСБ, ГРУ ГШ ЗС, СЗР Російської Федерації, а також їх бойовими підрозділами, для участі у цих заходах були спеціально завезені у Крим громадяни Росії з числа спортсменів, працівників охоронних фірм, колишніх військовослужбовців, які виконували роль «обурених кримчан», провокували конфлікти, всіляко намагалися дестабілізувати ситуацію. Уночі 27 лютого 2014 року російські спецпідрозділи захопили адміністративні будинки парламенту та уряду АР Крим.
28 лютого депутати Верховної Ради АР Крим під дулами автоматів «зелених чоловічків» з грубими порушеннями процедури ухвалили рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму та призначили головою уряду Криму Аксьонова. Починаючи з того ж дня підрозділи ЗС РФ встановили контроль над об’єктами критичної інфраструктури, аеропортами, перевалами, мостами, розпочали блокування українських військових частин і об’єктів на півострові. Одними з перших були захоплені українські об’єкти зв’язку та телекомунікацій. Уже на початку березня 2014 року окупаційні підрозділи вимкнули трансляцію українського телебачення на півострові.
І все це при фактичному «згортанні своєї діяльності» в АР Крим СБУ, МВС, Прокуратури та інших силових відомств.
А потім наступний підступний удар. Березовський, якого лише 1 березня указом Президента України було призначено командувачем ВМС, вже 2 березня зрадив українському народові та видав розпорядження щодо відбою тривоги і здачі зброї до місць зберігання.
Цього ж дня, після телефонних переговорів з керівництвом Збройних Сил України погодився з пропозицією очолити флот. А що був інший вибір?
Вже, 3 березня Березовський в супроводі спецназу та «кубанських козаків» здійснив першу спробу мого арешту. Не вийшло! Основна частина особового складу командування ВМС залишилась вірною українському народові та продовжувала виконувати мої вказівки.
І знову пауза, лише 7 березня відбувся «гарячий» Указ Президента України щодо призначення мене штатним командувачем ВМС. Уявіть собі стан військ та довіри командуванню протягом «періоду невизначеності».
Програний час та складність управління військами з причини відсутності каналів закритого зв’язку грали не на нас. Щоденно приймались тактичні рішення щодо розблокування військових частин, взаємодії з місцевим населенням, протидії гібридним загрозам.
До «референдуму» були проведені дуже складні переговори з псевдокерівництвом Севастополя, АР Крим, російськими кураторами окупації Криму – генералами армії Панковим, Булгаковим, адміралом Федотенковим.
Вказівки керівництва «триматись» – ми виконували. Спроби організувати допуск представників ОБСЄ до АР Крим для моніторингу обстановки були безперспективними. Бар’єр – вже всім знайома «самооборона». Більшість командирів вела себе помірковано, хоча на прийняття рішень впливали гібридні чинники – шантаж членами сім’ї, родичами, проведення інформаційно-психологічних акцій щодо «перспектив на континентальній Україні», обіцянки «світлого майбутнього», підкуп. Протилежна сторона не цуралась ні чим.
Проте всупереч нормам українського і міжнародного права 16 березня 2014 року «референдум» про незалежність АР Крим було проведено.18 березня – перші загиблі та поранені серед військовослужбовців ЗС України. Реакція з української сторони – чергові переговори і моя заява щодо застосування зброї у відповідь при спробі проникнення на територію військових частин ЗС України. Це була однозначна загроза для російської сторони. Тому, 19 березня відбувся штурм штабу ВМС України з метою ліквідувати керівництво флотом і військовими формуваннями в Криму та мій подальший арешт. А далі послідовні штурми кораблів та військових частин.
Хочу підкреслити, що окупація Криму була лише складовою загального задуму повномасштабної російської агресії проти України. Криваве протистояння в Криму, спровоковане Російською Федерацією, мало б надати політичні і пропагандистські підстави для вторгнення російських військ у східні і південні області України, як це відбулося в серпні 2008 року в Грузії.

– Перебування ВМС на материку. Як за ці два роки відбудовували заново сили? Чи все вдалося зробити? Чи жалкуєте про щось?

Після анексії території АР Крим за рішенням керівництва держави почалась передислокація військових частин, установ та організацій ЗС України до інших регіонів України. При Генштабі була створена оперативна група ВМС, яка взяла на себе весь тягар планування, організації та координації дій щодо передислокації особового складу, озброєння і техніки. Спільно з Міністерством інфраструктури були організовані переходи бойових кораблів (катерів) та суден забезпечення до портів Одеса та Очаків.
Поряд з цим наші погляди були направлені на перспективу. Вже в травні 2014 року була опрацьована ідеологія відродження ВМС, затверджена перспективна структура флоту. У військових моряків вдруге зародилась надія на майбутнє українського флоту.
Вир подій нагадує минуле, а саме формування українського флоту в 90-х роках. Коли була ідея, були патріотизм та бажання військових моряків, але не було політичного рішення та політичної волі керівництва держави і Збройних Сил. Тоді проблеми розвитку України як морської держави піднімались та обговорювались на самих високих рівнях, видавались Укази Президента України, розпорядчі документи Кабміну та «зацікавлених» міністерств і відомств. А далі що? – А далі вони лежали в шухлядках письмових столів без реалізації та чекали терміну свого скасування.
З початком подій на сході нашої держави та «частою» зміною керівництва Збройних Сил протягом 2014–2015 років проблематика відродження «збалансованих» ВМС відійшла на задній план. Спроби реформування ВМС рішуче приборкувались, погляди на розвиток вітчизняного флоту залишались не «в честі».
Не дивлячись на всі об’єктивні труднощі та «штучно створені перешкоди» ми виробили основні принципи функціонування флоту – відсутність інтриг в службовій діяльності, чесність в службових відносинах. Одним з головних здобутків цього періоду було формування потужного «екіпажу» однодумців, який бачив відродження ВМС як історію людей, які створюють національний флот, а не як теорію абстрактних вимислів, ілюзій та інтриг.
Стан, в якому опинилися ВМС після анексії Криму, був вкрай критичним. Тому, поряд з виконанням бойових завдань, основні зусилля були зосереджені на відновленні їх боєздатності.
Не залишились осторонь і питання розвитку системи освіти та підготовки особового складу ВМС, забезпечення соціальних гарантій військовослужбовців і членів їх сімей.
Що ж зроблено за цей період?
–  ВМС виконували завдання в сухопутній та військово-морській операційних зонах у взаємодії з силами і засобами Державної прикордонної служби, Національної гвардії та Міністерства внутрішніх справ щодо регіональної стабільності та недопущення створення, так званих, «Одеської, Бесарабської та Миколаївської народних республік»:
посилення охорони державного кордону України з Придністровською Молдавською Республікою, контролю території в Одеській та Миколаївській областях, викриття надводної і повітряної обстановки в північно-західній частині Чорного моря, посилення охорони морської ділянки державного кордону та захисту морських комунікацій, протидії інформаційно-психологічному впливу на військовослужбовців та цивільне населення.
Крім цього, підрозділи ВМС залучались до виконання завдань в АТО на сході нашої держави.
Поряд з «внутрішніми» проблемами функціонування флоту командуванням ВМС опрацьовані:
документи розвитку національного флоту – Концепція перспективної моделі ВМС на період до 2020 року; розділи Державної цільової оборонної програми розвитку озброєння і військової техніки до 2020 року в частині, що стосується оснащення корабельного складу, берегових ракетних військ, морської авіації, морської піхоти новими зразками озброєння і військової техніки вітчизняного та іноземного виробництва;
документація створення державної інтегрованої інформаційної системи висвітлення надводної і підводної обстановки в акваторії Чорного і Азовського морів та басейнах річок Дніпро і Дунай до 2020 року;
документи та заходи спільної діяльності з морським командуванням НАТО, керівництвом ВМС чорноморських країн та США щодо розвитку автоматизованих системи управління силами та спостереження на морі, спільних стабілізаційних дій, підготовки кадрів, закупівлі (отримання в лізинг) надмалих підводних човнів, протимінних та десантних кораблів тощо;
нормативно-правові акти державного та відомчого рівнів, головними з яких є Воєнна доктрина, Стратегія національної безпеки, Морська доктрина, стратегічний оборонний бюлетень, внесення змін до закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» щодо виплати грошової компенсації за піднайом житла військовослужбовцям служби за контрактом та багато інших.
Фактично з «нуля» відтворені та функціонують чотири навчальні заклади: факультет ВМС та відділення військової підготовки морехідного коледжу технічного флоту Одеського національного морського університету, військово-морський ліцей, навчальний центр ВМС. Це вже сьогодні забезпечує підготовку майбутніх кадрів національного флоту від ліцеїста до офіцера.
Що не вдалося зробити?
Мабуть, головне, що не вдалось зробити, так це завершити розпочату справу. А далі:
витребувати фінансування заходів з проектування та будівництва корвета «Володимир Великий». Як Вам відомо з 2014 року фінансування «заморожено»;
вирішити на рівні Уряду України питання щодо передачі до сфери управління Міноборони від інших міністерств і відомств майнових комплексів та причального фронту в портах Одеса, Чорноморськ, Южний, Очаків;
забезпечити корабельний склад морською формою одягу, в тому числі і єдиним морським бойовим комплектом;
провести роботи з реконструкції вивільнених фондів під житлові приміщення чи гуртожитки для військовослужбовців служби за контрактом, завершити капітальні та поточні ремонти в нових місцях дислокації військових частин ВМС.
Причини, через які не було виконане те, що задумувалося, можна поділити на державні та відомчі. Однозначно, були і у нас помилки та недопрацювання. Але?
Спеціалісти, які займаються питаннями воєнного будівництва та забезпечення національної безпеки держави, достовірно знають, що Флот – це найбільш ефективний інструмент зовнішньої політики держави, яка має вихід до моря: воєнний флот – це силовий елемент зовнішньої політики, що важливо для забезпечення національної безпеки держави, а комерційний (цивільний) флот – економічний інструмент, який забезпечує захист національних економічних інтересів. На жаль в нашій державі протягом майже 25 років безроздільно домінують догматичні постулати не потрібності військового та цивільного флотів, а кон’юнктурщина «сухопутного лобі» на всіх рівнях призвела до зникнення Чорноморського пароплавства, одного, в минулому, з лідерів морської галузі держави та критичного стану ВМС.
До відомчих чинників, я відніс би, систематичне щорічне недофінансування програм в частині, що стосується утримання та розвитку ВМС. Надмірна централізація бюджету та порушення паритету «рівень фінансування – повна відповідальність за стан виду ЗС України».

– Ваше бачення розвитку ВМС в склавшихся умовах – тактичний план на поточні роки, поки йде війна. Маєте ви стратегічний план розвитку на майбутнє?

Я не став би ділити на тактичні та стратегічні плани реформування та розвитку національного флоту. Це процес тривалий, кропіткий та затратний, а саме головне він повинен бути безперервним.
Кінцева мета, я сподіваюсь, всім зрозуміла – створення збалансованих та високоефективних Військово-Морських Сил України шляхом:
будівництва нових кораблів та катерів, літальних апаратів;
модернізації (переобладнання) існуючих кораблів, літальних апаратів;
виключення з бойового складу морально застарілих кораблів та суден забезпечення;
поповнення бойового складу Військово-Морських Сил за рахунок воєнно-технічної допомоги.
Дуже важливо на державному рівні «розширити кругозір» та мати бачення цього процесу, а ще мабуть важливіше – реалізація та цільове фінансування будівництва флоту не лише в рамках державної цільової програми розвитку озброєння та військової техніки до 2020 року, а можливо й формування окремої програми фінансування.
Якщо частина воєнно-політичного керівництва держави не впевнена в «необхідності флоту», як воєнного, так і цивільного, і не знає, в якому напрямку їх розвивати, то, що повинні робити ми, Ваші підлеглі?
Тому, треба зрозуміти:
По-перше, будівництво національного флоту за значимістю, масштабністю і складнощами економічних, технологічних і соціальних завдань є проблемою не відомчою, а загальнодержавною та не повинна залежати від політичних або бізнесових амбіцій. Помилкове уявлення, що Генштаб або Міністерство оборони України самотужки спроможні будувати нові кораблі, літаки та вертольоти морської авіації.
По-друге, якщо говорити про стратегію розвитку національного флоту, то декларацію «УКРАЇНА — МОРСЬКА ДЕРЖАВА» настав час перевести в площину реальної політики та економіки. Ураховуючи досвід розвинених морських держав, ця стратегія відображається в «Морській доктрині» як сукупність прийнятих у державі офіційних поглядів на цілі, завдання та характер морської діяльності. До речі, українська «Морська доктрина» вже опрацьована та проходить міжвідомчі погодження. Дуже радий, що до цього процесу приєднався Національний інститут стратегічних досліджень.
На мій погляд, одним із шляхів реалізації постулатів «Морської доктрини» є формування на рівні держави МОРСЬКОЇ КОЛЕГІЇ, керованої Президентом або головою уряду України. Це дозволить сформувати комунікацію для привертання уваги керівництва держави та спільноти до стану та перспектив розвитку національного флоту, забезпечити обговорення напрямків реформування та розвитку його на якісному експертному та професійному рівні, актуалізувати вирішення питань реалізації оборонних проектів, напряму пов’язаних з переозброєнням флоту.
По-третє, необхідно закінчити «морське та сухопутне протистояння» і, накінець, знайти порозуміння в безспірній істині, що лише гармонійний розвиток всіх видів ЗС України гарантують захист недоторканності та національну безпеку держави. «Кавалерійським наскоком», оголошуючи 2017 рік – роком Військово-Морських Сил, навіть при необмеженому фінансуванні флот не збудувати. Хто цього не розуміє? І що далі, після 2017 року, чекати ще п’ять років доки дійде черга?

– А ще що треба зробити?

Треба повернутись обличчям до відновлення промислового кораблебудування шляхом підняття «з руїн» суднобудівельних та судноремонтних підприємств України. Для цього потрібна окрема державна програма кораблебудування та чітка військово-технічна політика в області морських озброєнь. Хто цим буде займатись? Знову самотужки ВМС?
Останнім часом підсилено декларується новий формат гарантування безпеки та стримання агресора – НАТО, як система колективної безпеки.
В цьому контексті, як зазначено в основоположних доктринальних документах держави, має бути забезпечене максимальне наближення до стандартів НАТО, досягнення оперативної і технічної сумісності зі збройними силами країн-членів Альянсу. А з чим ми туди йдемо, з якими активами? З деклараціями? Морально застарілими зразками ОВТ? Напрошується відповідь – треба формувати орган, який би на стратегічному рівні формулював проблеми, шляхи їх вирішення та координував міжвідомчу діяльність.
Перед державою постає питання – як забезпечити захист з моря?
Зазначу, що Стратегією національної безпеки України одним із пріоритетних напрямків роботи визначено «формування адекватних загрозам військово-морських спроможностей України». Що для цього потрібно зробити?
По-перше, впровадження ефективної державної морської політики, яка б забезпечувала сталий розвиток не тільки Військово-Морських Сил та Морської охорони Держприкордонслужби, а й пов’язаних з ними галузей національної економіки України.
По-друге, повне оновлення корабельного складу, авіаційної техніки, озброєння і техніки родів сил (військ) ВМС. При цьому, зрозуміло, що економічні спроможності України не дозволяють досягти паритету з РФ в чисельності і тоннажі флоту. Та це й не недоцільно. Метою є досягнення необхідної якості національного флоту за рахунок оснащення його високотехнологічними, максимально уніфікованими і приведеними до стандартів НАТО кораблями, літальними апаратами, морськими засобами ураження та іншим морським озброєнням.
По-третє, створення на базі ВМС інтегрованої національної системи висвітлення морської обстановки.
Зазначена система буде поєднувати усі відомчі системи держави та забезпечувати передачу даних про морську обстановку до всіх зацікавлених пунктів управління і ситуаційних центрів, включаючи Головний ситуаційний центр держави, а також міжнародні системи моніторингу морської обстановки (V-RMTC i MSSIS).
По-четверте, створення інфраструктури постійного і маневреного базування ВМС та морської охорони Держприкордонслужби у портах Чорного і Азовського морів, що забезпечить охорону і оборону портів та своєчасне розгортання сил як в мирний час, так і в особливий період.
Підсумовуючи, хотів би відмітити, що повне виконання державної цільової програми розвитку озброєння та військової техніки до 2020 року це лише початок формування бойового ядра ВМС, остаточний вигляд національний флот повинен мати до 2035 року. Тому вже сьогодні треба опрацьовувати Стратегію розвитку морської діяльності України до 2035 року, яку затверджувати розпорядчим документом Кабміну.
Двадцять шостому президенту США Теодору Рузвельту належать слова: «Флот може стати реальною потужною силою тільки у випадку, коли він створюється систематично та цілеспрямовано. Народ в значній масі повинен розуміти і підтримувати жертви, яких неминуче доведеться принести для створення настільки дорогого засобу, яким є флот. Необхідні люди, здатні створити флот. Мають бути політики, що розуміють, для чого потрібний флот країні. Мають бути науковці, інженери, промисловці, здатні спроектувати і побудувати кораблі. Нарешті, потрібні моряки, здатні створити з кораблів боєздатну силу і грамотно використовувати її». Ці слова повинні бути керівництвом до дій.

– Знаю, що багатьох цікавить саме це питання. Чому склалася така ситуація, яка призвела до Вашого звільнення?

Це питання скоріше до Верховного Головнокомандуючого. На мій погляд ситуацію треба розглядати не в площині конфлікту командування ВМС з волонтерськими організаціями як це представлено у ЗМІ. Реально цього конфлікту й не було. Ще з Криму волонтери нам допомагали і ми їм завжди безмежно вдячні. Волонтерами ж в цій ситуації фактично зманіпулювали ті, хто не зацікавлений в розбудові національного флоту. Прикро, що журналісти, які підхопили хвилю негативної інформацї по флоту, навіть не спромоглися взяти інтерв’ю у «флотських». В своїх публікаціях користувалися неперевіреними фактами, а зачасту емоціями. Гра в одні ворота.
Дуже прикро, що справжніх волонтерів використали в цій брудній грі пустозвонства та кон’юнктурних оборуток. Спільна комісія Міноборони та Генштабу України перевірила «проблемні» питання за поданням волонтерів і підтвердження їх інформації не знайшла. І що? Де сенсації? Чому висновок цієї комісії не попав до журналістів? Зараз завершується ще й перевірка усіх, наданих волонтерами, фактів у військовій прокуратурі. Дочекаємося її результатів.
Тому проблема мого звільнення більш глибока та полягає в розбіжності поглядів на розбудову національного флоту між командуванням ВМС та вищим військовим керівництвом. Маніпуляцій такими поняттями як «ефективність – вартість», «часові показники», «москітний флот», «рівень загроз», «бойові потенціали» було багато. Але я наполягав і продовжую наполягати на завершенні проектування та будівництво першого корвета нової серії тому, що від цього напряму залежить доля інших проектів бойових кораблів та катерів.
При формуванні цієї позиції були враховані рекомендації міжнародних експертів, а саме необхідність при будівництві флоту спиратися на економічні спроможності України. Як приклад, 29 вітчизняних зразків комплектуючого обладнання, які створюються в рамках будівництва корвета, а також вперше в Україні відпрацьована блочно-секційна технологія будівництва корабля, у подальшому дозволили б провести модернізацію фрегата «Гетьман Сагайдачний», з мінімальними затратами ресурсів і часу проектувати і будувати кораблі інших класів, у тому числі й ракетний катер «Лань», створити протикорабельний та зенітний ракетні комплекси.
Нажаль, будівництво корвета, в якому задіяні понад 200 національних підприємств на яких працюють понад 10 тисяч висококваліфікованих фахівців та 14 компаній з 8 провідних країн світу з 2014 року «заморожено». Більш того, у жовтні 2015 року було прийнято протокольне рішення міжвідомчої наради, яким запропоновано опрацювати питання щодо припинення фінансування корвету, а «отриманий набуток використати для модернізації наявного корабельного складу ВМС України».
Ну як можна з цим погодитись?
Виконання цього рішення може призвести до низки негативних наслідків, починаючи від остаточної руйнації національної системи кораблебудування, дискредитації країни як надійного партнера серед іноземних постачальників унікального обладнання, аж до втрати бойового потенціалу ВМС України.
Не менш важливим є створення в найближчій перспективі морського ракетного озброєння, яке спроможне знищувати як морські, так і берегові цілі. При чому, такий ракетний комплекс в першу чергу повинен бути створений для оснащення корвету і ракетних катерів, а вже потім – для берегових та сухопутних підрозділів. А не навпаки!!!
Таким чином, одними з головних викликів у цій ситуації є ресурсні обмеження та традиційна нестабільність і непослідовність в державі при реалізації довгострокових та технічно складних проектів. Подолання цих перешкод вимагає політичної волі – в тому числі, на самому високому рівні, а не зміни керівника чи вивіски.

– Тобто, Ви не є прихильником побудови «москітного флоту», яку зараз пропонують як єдину можливість по відродженню флоту, тому що будувати корвети, то занадто дорого та не на часі?

Що стосується «москітного флоту». Да, дійсно існує такий варіант побудови флоту. Цей шлях пройшли деякі країни Ближнього Сходу та Азії. Але у нас є й інші приклади побудови флотів, в тому числі країн Чорноморського басейну – Туреччини, Румунії та Болгарії, в яких «москітний флот» є складовою ВМС.
Відверто, мені цей варіант більше до вподоби.
Останнім часом постійно говорять, що Україна не може собі дозволити будувати флот? Це дуже дорого. Але давайте перегорнемо сторінки новітньої історії – майже 25 років вона собі це не дозволяє. Чому? На мій погляд, не треба абстрагувати поняття «Україна» з конкретною вповноваженою персоною чи групою персон, в тому числі і на вищому політичному рівні. Виникає питання: «А хто ж видає Укази, створює та затверджує державні програми розвитку озброєння і військової техніки, будівництва кораблів класу корвет? А головне, хто відповідає за їх фінансування та виконання?». Знову ненька Україна?
Стратегія формування комплекту сил флоту, під впливом «сухопутного лобі» призвела до того, що за 25 років в державі не побудовано жодного корабля, а лише здійснено добудову 5-ти кораблів, які були закладені ще за часів СРСР.
А що у «цієї України» з суднобудівельною галуззю? Відповідь дає розуміння, чому ВМС вимагають будувати великі бойові кораблі з ракетною зброєю, а в Києві будують «москітний флот».
На жаль, будівництво «корвета» з 2014 року «заморожено». Хоча загальна ступінь готовності корабля складає 32%. Знову ж питання – Чому? Хто так вирішив – Україна чи український народ?
Як забезпечити ліквідацію загроз з моря? На сьогодні, два малих броньованих артилерійських катера типу «Гюрза» проходять державні випробування. Ще певну кількість катерів включено до державного оборонного замовлення-2016. Проте, лише артилерійськими катерами, які складають основу «москітного флоту», ВМС не зможе адекватно протидіяти Чорноморському флоту Росії, у складі якого є нові надводні, підводні та повітряні ракетні платформи, у тому числі й з крилатими ракетами «Калібр».
На мій погляд, необхідна для добудови корвета значна сума коштів все ж таки не є критичною для держави. Більш того, вважаю, що проблема корвета, за великим рахунком, полягає не в коштах, а в площині комунікації політиків, акціонерів та суспільства.

– Які Ваші плани на майбутнє?

Майбутнє – це служіння українському народові, як би пафосно воно не звучало.
Збираюсь і надалі продовжувати службу в Збройних Силах та працювати над реалізацією проекту щодо відродження українського флоту і в цілому морської галузі держави. Є ідеї, розуміння процесу, бачення на перспективу.
Чітко розумію, що на державному рівні потрібна структура для популяризації флоту у суспільстві, військово-патріотичного виховання, подолання континентального способу мислення еліт, а головне – формування ідеології та пошук джерел фінансування розбудови сучасного флоту.
Після анексії Криму фактично не відпочивав. Тому з задоволенням прийняв пропозицію щодо отримання відпустки. Є можливість відпочити, зайнятись сім’єю, систематизувати думки.
Планую подати позовну заяву до суду про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, яка була поширена в медіа ресурсах.
В кінці інтерв’ю хотілося би поставити ряд запитань і зробити спробу всім разом, і політикам, і бізнесменам, і економістам, і фінансистам, і військовим, і всім, хто не байдужий до національного флоту, пошукати відповіді на запитання:
«Чому морська національна ідея в Украиїні не реалізується протягом всього часу нежалежності?» та «Яка причина «морської бездіяльности» та відсутності скоординованої державної морської політики?»

Оставьте комментарий

Ваш email не будет опубликован.

Достигнут лимит времени. Пожалуйста, введите CAPTCHA снова.